Жінка везла два бурячки для своєї матусі в Канаду, але митники вилучили
Донька з мамою довго говорили про поїздку Олі на батьківщину. Дивилися фотографії з похорону Юри і плакали від душі. Історія з буряками, порівняно з горем від втрати найрідніших, була такою дріб’язковою…
***
– Мамочко… ось послухайте мене! – Оля обіймає за плечі стареньку. – Ви ж мене дуже любите. Отже, пообідаємо… Дивіться, мамо, все майже так, як у нас дома було. Картопельки напекла…
– Та прости мене, дитино, що я тобі голову морочу. То того мені схочеться, то того. А душа не пристає ні до чого. І нічого із собою зробить не можу… – змахнула сльозу старенька.
– То хвороба, мамо, то не Ви… Може, хоч чогось хотілося б?..
– Мені б, дитино, хоч раз іще поїсти борщу із солодким буряком… Такого, як ми дома варили. Я знаю, що тут буряка цукрового не купиш. Це я просто так сказала. Як надумаюся – пахне мені той борщ і все. Та ще наче із печі! От з’їла б – і враз би мені поздоровіло! А так ні до чого, дітки, душа не лежить. Ти ж знаєш, що у нас борщ був «у почьоті». Та і ти ж як любила його, і Галинка! Та не думай про це. Це я просто так. Ти ж запитуєш, а я і сказала. Ти ж і сама кажеш, що то мене хвороба мучить. От у селі було борщ найпростіше зварить, а тут… як ти там кажеш, ексклюзив…
Та ти не думай, що я того борщу хочу, – сказала завтра мама. – Ти ж спитала, а я і сказала. Я все їстиму. Закрили тему.
Та Оля не могла не думати про той борщ із цукровим буряком. Вона знає, що це – улюблена страва мами. І коли вона таки сказала про це – мабуть, дуже їй хочеться того борщу. Мама ж зовсім не вимоглива. Старається нікому клопотів не завдати. У мами рак. І хоч зробили все, що могли, вона знає, що мама потихеньку згасає. Оля – сама лікарка, та не може сприйняти реальність останніх років, бо надто страшна вона: війна, смерть сестри, зникнення безвісти племінника, переїзд мами до неї у Канаду, виявлення у неї онкології. Вона як лікарка робить усе-усе, щоб продовжити дні найріднішої. Скоро не стане її, і обірветься місточок з рідною землею. Вона не хоче його втрачать. Вона не хоче втрачати маму…
Оля вже понад двадцять років живе в Канаді. Здається, добре живе. Чоловік хороший. Діти виросли гарні. Вона – лікарка! Як дівчина із села стала лікарем у чужій країні – довга історія. Вона про цей фах мріяла ще з дитинства. Відтоді, як тато помер. Усі казали, що у нього невиліковна хвороба. Оля тримала біля його труни за ручку молодшу сестричку, а другою гладила маму, яка ніяк не могла розпрощатися із татом… Відтоді і казала всім, хто за її татом жалкував: «А я лікарем стану і всіх вилікую! Щоб не помирали рано, як мій тато!»
Дівчинка дуже добре вчилася з усіх предметів. Було, вчителі у школі не нахваляться нею. А ще ж і на ферму біжать із сестричкою, щоб мамі допомогти. Мама дуже старалася: хоч і у колгоспі, та сяк-так вона не робила. На совість корів нагодуєш, на совість видоїш і сьогодні, і завтра – і вже й результат є! І вони дуже старалися на той результат. Бо була мотивація… Мама хотіла, щоб доньки вивчилися, і – хоч куди, та тільки із села, тільки не на ферму. Все, було, до неї як до передової яке тільки начальство з району не приїде, так і веде голова та хвалиться, що біля матері майбутні доярки ростуть. А вона на ті слова крутить дулю у кишені… Бо голова казав, щоб не сперечалася ніколи з начальством: «Ти, Марусю, того… Язик притримай! Як судьба ляже, там твої дівчата і будуть. А що тобі кажуть, ти слухай мовчки і головою кивай, наче согласна!» Вона так і робила.
Доки Оля закінчувала школу, мати для неї потихеньку пробивала стежку «в люди». Донька її подруги дитинства вийшла в Харкові заміж у достойну сім’ю. Свекор у неї – лікар, викладав у медичному інституті. Любили свати приїздить до свахи у село. Ось Маруся і напросилася у гості до подруги саме тоді, як свати були. Пирогів із маком напекла. Їдять усі і хвалять. А вона свою Олю хвалить перед тими ученими сватами. Мовляв, така розумничка у мене росте, так учиться хоче на лікаря. Сват був доброю людиною. Погукав, щоб прийшла Оля до нього познайомитися. А як поговорив із дівчиною, сказав Марусі, що таких дітей, як у неї, мало буває. Розказав дівчині, над чим вона має працювати весь десятий клас.
Оля дуже старалася, а мама і собі. Які ж ті гроші у колгоспі, та ще коли сама із двома дівчатами… На випускний до дітей тоді батьки в селі не дуже наряджалися. І Маруся вдягла новеньке ситцеве платтячко, нові капці. Більшість були одягнуті так, як і вона. Головне – що Олю хвалять, а у неї теж платтячко простеньке, зате таке гарне – біле, як сніг, у голубих волошках. У ньому вона і в Харків зібралася їхати. А от що Марусі вдягти? Подруга каже, що її сватові не сподобається, як вона буде в ситцевому. Що ж робить? У подруги було плаття на вихід, і поділилася б, та розмір не той… Босоніжки прийшлися якраз. І з платтям вирішили! Подруга торгувала в магазині. Каже: «Там є у мене костюмчик підходящий… Цінник не знімаємо. Сховаєш за комір. Як ітимеш в інститут із Олею, вдягни. Сходи і зніми назад акуратненько. Ніхто й не здогадається, що ти вдягала. Це ж не в селі. Аби тільки ревізії у мене не було!»
Так і зробили. І все у них вийшло тоді! Подруга успішно продала той костюмчик секретарці із сільради. Допоміг подружчин сват Олі і в гуртожиток влаштуватися, і вступити в інститут із першого разу. Каже: «Нам теж хочеться таких розумних дітей учить!» А восени Маруся зарізала кабанчика і знову поїхала на Харків – дякувати свату своєї подруги. Дякувати добрій людині їй було ніскілечки не жаль! Якби не він, то хтозна, як би доля її Олі склалася. Скільки таких розумних з’їздило в місто та й повернулися додому. Не всіх із розумом в інститут узяли!
Додому Оля приїздила не часто. Вночі працювала санітаркою, потім, з другого курсу – медсестрою. Помагала мамі Галинку вдягнути. Ця до науки не дуже, а от співала гарно. Великою артисткою не стала, а у клубі в райцентрі працювала. Там і заміж швиденько вийшла, синочка народила, на тім пісні її і закінчилися. Працювала в магазині, бо чоловік у клуб не пускав. Скоро й розійшлися. У клуб не вернулася, бо там зарплата мала, а сина треба ж тішити. Женихи їй траплялися, та вона не поспішала, боялася, щоб синочка ніхто не обідив, тільки для нього і жила.
А Оля все вчилася. Сват її таки не залишав із своєю опікою. Було, як приїде в село у гості, не нахвалиться цією дівчиною. Розказує Марусі про досягнення її доньки. Маруся у тому нічого не тямить, тільки сльозу щасливу змахує. Бо дуже ж таки приємно, як твою дитину отак хвалять.
Як приїде до матері Оля, старається і в хаті помогти, і на городі. А увечері полягають удвох спати і про все-все говорять. Колись отак приїхала, повечеряли та і каже мамі: «А ти мене за кордон відпустиш?»
Маруся аж присіла: «Як за кордон? На скільки?»
«Думаю, що назавжди…» – сказала пошепки Оля.
Виявляється, вона вже давно познайомилася з лікарем-канадійцем, який кличе її до себе…
– Ой, донечко! Ти ж так важко училася! А що ж ти за кордоном робитимеш. Там, кажуть, наші дипломи не проходять, – причитала мама.
– Мамо! Ти ж віриш мені! Точно я не буду там туалети мить! Ти ж мене знаєш! Я вивчуся! Ми ж удвох будемо з чоловіком! Він допоможе! Ну, а коли шо… я ж завжди можу повернуться…
Маруся не плакала при Олі. Що зробиш… Такий її вибір. Не перечила. Бо воно жіноча доля така… Щось не складеться – та буде на матір враждувати… Відпустила з Богом…
Плакала тихенько, щоб ніхто не бачив. А на людях, коли хтось розпитував про доньку, ніби раділа. Чи, може, і справді раділа, бо було чому. Оля таки вчилася у Канаді! А як довчилася, тоді народила доньку, а через рік і сина. До матері приїздила з дітьми раз у рік, бо, як казала вона, душа не витримувала довгої розлуки. Як стали телефони з Інтернетом, то говорили часто. От тільки в гості поїхати Маруся не наважувалася. Так і жили. Аж до великої війни…
Оля таки змусила маму зробити закордонний паспорт і, оцінюючи реалії (а село їхнє розміщене на трасі), просила маму їхати до неї ще перед новим 2022-м. Та ні мама, ні сестра не хотіли вірити у дійсність… Аж до 24 лютого. Через день загарбники вже були у їхньому селі. Галинка сама у райцентрі, син її у столиці, де працював, відразу ж пішов у тероборону, а мама – одна-однісінька у селі. Вибратися із села було нереально. Оля не знаходила собі місця, коли мама не могла вийти на зв’язок, докоряла собі, що не переконала, не забрала. Страшний місяць березень був, здавалося, безкінечним. І хтозна, що було б, якби загарбники не відступили. Коли стало можна виїхати із села, Оля просила маму і сестру їхати до неї.
– Ні, сестро, як же я поїду! Син у мене контракт підписав! – сказала сестра. – Я ж тут йому треба! До кого у відпустку прийде?!
– Ні, доню! Я буду дома! Галинка загляне до мене! Юрка будемо чекати… Та і не пересаджують старе дерево… – казала мама.
Так і прожили цілий рік війни. Галинка ходила плести маскувальні сітки, заливати свічки воском та парафіном, а Маруся все гачком плела килимки та шкарпетки хлопцям на фронт. Юрко дзвонив не щодня, бо він служив у такому місці, звідки щодня не подзвониш. І вони тільки те робили, що ждали. Як одного разу до Галинки прямо у магазин прийшли військові і вручили їй повідомлення, де вказувалося, що її син пропав безвісти. Вона вхопила той папірець, затужила і… присіла. Її намагалися піднять, поставить на ноги, та марно. Швидка, що приїхала, вже тільки засвідчила смерть. Після розтину сказали, що її серце розірвалося… Ніхто б її не врятував.
Маруся не знає, як не розірвалося її серце. Не хотіла ні піч топить, ні їсти готувать – навіть борщ, без якого вона почувалася голодною. Оля часто не могла до неї додзвонитися. А потім одна фейсбучна подружка написала їй із докором: «Ти приїдь та подивися, як мати твоя живе самотою. Ви там, за кордоном, навіть не уявляєте, як нам тут, коли війна кругом. Мати ж тобі не скаже нічого, вона вмиратиме тихенько…»
І хоч чоловік та діти намагалися зупинить Олю, вона поїхала до мами в Україну. До війни подорож додому була великою радістю. Тепер їхала через Польщу довго і складно. Мамі не казала, що приїде, і застала її зненацька: у хаті ледь не на нулю. Давно, мабуть, не топила, їжею навіть не пахне ніде… Обнялися і довго плакали.
– Мамо, я без Вас не поїду звідси! Давайте домовимося – після війни я Вас привезу додому! – казала Оля. – Була б Галинка… А так я не можу вас залишить.
– А як Юра знайдеться?! – шукала причину старенька. – Прийде додому, а нас немає.
– Як Юра знайдеться, повідомлять мені, та і він знає ж мої контакти…
Оля казала нібито впевнено те, у що не вірила й сама. Вона говорила з хлопцями… Вони впевнені, що Юри немає… І тіла немає. От матері вони б не сказали такого, а вона – лікарка, їй усе можна. Та хіба ж бабусі таке скажеш? Нехай жде… Так легше…
З вірою, що війна скоро закінчиться і донька поверне її назад, Маруся їхала в краї далекі.
Оля, дивлячись на маму, розуміла, що ця подорож буде в один бік. Колір шкіри, безсилля мами підказувало їй як лікарці тяжкий діагноз. На жаль, вона не помилилася. У мами здавали легені. Далися взнаки десятки літ на фермі, де дихали аміаком, а потім ще й стрес такий тяжкий… Операція, опромінення… Маруся дуже переживала, що донька із зятем потратили на її лікування багато грошей. Іноді вона вдавала, що спить, і слухала, як Оля молиться і просить Господа зберегти її мамочку. І вона старалася жити. Усміхалася, запоєм читала книги, бо вдома на це ніколи не було часу, а вона так любила читать! І їла все, що пропонувала донька. Хоч і через силу. А так хотілося скоринку хліба намастить здором та часником… насипать гарячого борщу із печі. Вже і докоряла собі, що сказала Олі про той борщ. Вона і тут варить борщ. Уся сім’я його їсть. Смачний, та зовсім не такий, як дома. У її селі майже всі господині варили борщ із цукровим буряком. З дитинства звикали його їсти. Який же він і смачний! Здавалося Марусі, що їла б його по ложечці, як ліки, і одужувала б швидше…
Так і прожила у доньки цілий рік. Війні ні кінця, ні краю… Та і здоров’я не поверталося. І додому хотілося дуже-дуже. Однієї ночі Марусі приснилося, що її Оля впіймала чорного котика. До чого б це? Згадала, що колись, дуже давно їй приснилося, що котика впіймала, коли завагітніла Галинкою. До чого б Олі. Не той вік уже! А днями і сон збувся. Олі повідомили, що ідентифікували тіло їхнього Юри. Остання надія згасла. Оля збиралася негайно їхати в Україну аби достойно похоронити племінника. Маруся тільки плакала, бо розуміла, що навряд чи коли попаде додому. Усвідомити, що її любимого внучечка більше немає серед живих, було несила. Серце розривалося, а сліз і не було… Мовчала.
…Юру хоронили всією громадою. Із найрідніших поряд із закритою труною була тільки тьотя. Похоронили його поряд із мамою… Багато виступаючих на похороні говорили про материнське серце, про любов і ненависть. Плакали.
Олі захотілося ночувати у рідній хаті, хоч багато хто з односельців і кликав до себе. Все тут, як і раніше. Тільки пахне пусткою, тільки мами немає поряд. А без мами – ніщо тут не миле! Зібрала фотографії, які ще залишалися. Окрім них – нічого цінного. Говорила вголос, плакала вголос…. Ніхто ж бо не почує!
Вранці, як і обіцяла, зайшла до маминої подруги, завдяки якій колись в інститут вступила. Жаль, вона «безінтернетна» і досі. То Оля зателефонувала до мами, і подружки гарно поговорили. Плакали обидві, бо у Марусі найстрашніше горе, яке тільки може бути у людини – дочку і внука втратила через цю війну, а сама на чужині… Навряд чи вернеться.
– Ось, візьми два бурячки моїй подруженьці! – тітка тримала в руках два середнього розміру цукрові буряки, – хоч на пару борщів буде. Каже ж мені Марусенька, що їй і сниться той борщ домашній… Може б і сальця…
– Я б усе взяла, але ж не можна такі продукти у багажі перевозити. Можуть і оштрафувати…
Та все ж два бурячки взяла. Запакувала їх у папір, зверху у пакет… Там десятки тисяч чемоданів – подумала. Важко уявити, чого тільки у них не перевозять. Може ж ніхто у нього не дивитиметься. За десятки подорожей за роки жодного разу її валізи не брали на огляд.
Викликала таксі, щоб поїхати із села тихенько, не прощань, без сліз… Витирала тільки свої, прощаючись поглядом із селом… Чи ж приїде ще сюди на могили… Ніхто не знає.
Потягом до Варшави, потім пересадка у Мюнхені… Нарешті і її, можна сказати, вже рідний аеропорт, бо сюди повертається до свого дому.
– Пройдіть до пункту митного контролю. У вас проблеми з багажем, – сказав митник, роблячи запис про повернення у паспорті.
Олю ніби полум’ям обдало! Її чемодан чекав господаря у кімнаті митного контролю. На сканері показало щось заборонене для перевезення. Відкрила, дала на огляд. Митник витягнув із чемодана два цукрових бурячки і поклав на стіл. Він не міг знати, що це таке, але прилад показував, що це заборонений багаж, отож він підлягає конфіскації.
– Будь ласка, зрозумійте, це просто цукровий буряк – він не несе ніякої загрози! – намагалася Оля пояснити митникам. – Це народні ліки для моєї хворої мами! Я прошу вас! Дозвольте пронести! Не викидайте! Це для мене дуже важливо!
Вона слізно благала і готова була навіть штраф заплатить, аби тільки забрать із собою ті два бурячки. Та її ніхто не чув.
Працівник митниці без емоцій сказав, що вона може закрити свою валізу. На черзі стояв другий пасажир із своїм багажем.
Вона дуже плакала і дуже просила…
– Мадам! Вийдіть, будь ласка! – сказав охоронець. – Є правила, Ви їх порушили! Зважаючи на те, що це Ваше перше порушення, обійдемося попередженням. Заберіть багаж і залиште, будь ласка, кімнату. Інакше нам доведеться викликати поліцію!
Чоловік довго чекав її і вже переживав. Побачивши його, Оля розплакалася іще дужче. Розказала чому. Він дуже шанував тещу і ладен був допомогти. Тільки як?
– Невже немає ніякої альтернативи? – дивувався. – І без нього не можна борщ зварить?
– Можна і без нього, тільки не такий… як дома… Розумієш, це останнє бажання моєї мами і я його не виконала…
Донька з мамою довго говорили про поїздку Олі на батьківщину. Дивилися фотографії з похорону Юри і плакали від душі. Історія з буряками, порівняно з горем від втрати найрідніших, була такою дріб’язковою…
– Доню! Більше ні слова про буряки і про борщ! – сказала Маруся. – Що це я зовсім як дитина змалилася?! Скільки всього на твою голову, а я з тим борщем! Більше не згадуємо!
Серед ночі Олю збудив голос мами. Відгукнулася.
– Доню! А ти не знаєш, чи докопали буряки у колгоспі? – запитувала Маруся з темряви. – Дивлюся, і нам наділили… Та й багато ж! Чи справимося ми до морозів? Скільки ж тих буряків лежить на полі! Ось поглянь, і твої два…
Оля навшпиньки підійшла до мами. Легенько взяла за руку, ще ледь-ледь теплу, і… перехрестила.
Олександра Гостра